From fragmentation to mosaic integration: the infrastructure economy of the arctic in the context of post-universalist globalization

Abstract

EN: The article conceptualizes the Arctic as a mosaic infrastructural region where connectivity emerges not from political borders but from interoperable networks across transport, energy, digital and environmental domains. Building on infrastructural regionalism and the notion of infrastructural imaginaries, the paper argues that Arctic governability depends on protocol-level compatibility among heterogeneous subsystems rather than on centralized institutions. In this view, corridors, undersea cables, satellite constellations, sensors and floating foundations do not merely support economic activity but actively shape the region’s boundaries and logic. We map three polycentric clusters - Eurasian, Nordic, and North American-each embodying distinct infrastructural imaginaries and governance modalities: the Eurasian cluster emphasises state-led mega-projects in energy and logistics; the Nordic cluster promotes green infrastructural partnerships and community-based resilience; the North American cluster foregrounds innovation, entrepreneurial publicprivate initiatives and Indigenous autonomy. The article further examines the co-evolution of digital and energy systems in the Far North, showing how modular data platforms and hybrid power systems reinforce each other to form an “Arctic infrastructure of knowledge.” It explores resilience mechanisms under rapid warming and permafrost degradation, demonstrating how adaptive engineering (e.g., thermosiphons, floating foundations) and predictive analytics alter the risk calculus of polar development. The study proposes a policy toolkit for managed interdependence: standards alignment, interoperable data-sharing architectures, adaptive engineering, co-governance with Indigenous communities and green conditionality for capital flows. By reframing infrastructure not as passive support but as active region-maker, the article positions the Arctic as a laboratory for a post-universalist model of globalization-connectivity without uniformity, where regionality is produced through protocols, networks and negotiated sovereignty.

UK: Метою дослідження є аналіз Арктики як простору інфраструктурної регіоналізації та визначення ролі коопетиції, сталого розвитку й інклюзії у формуванні моделей керованої фрагментації. Завданнями передбачено: розкрити логіку мозаїчної інтеграції; показати механізми коопетиційної взаємодії між акторами; виявити принципи інфраструктурної дипломатії; проаналізувати вплив екологічних і соціальних чинників на формування арктичного режиму управління. В статті використано міждисциплінарний підхід, що поєднує просторовий аналіз, інституційну теорію, політичну географію й екологічну економіку. Методологічним інструментом виступає інтерпретація інфраструктури як операційної системи простору - сукупності матеріальних і нормативних платформ, через які здійснюється зв’язність і управління у багаторівневих системах. У статті Арктика розглядається як мозаїчний інфраструктурний регіон, де зв'язок виникає не з політичних кордонів, а з сумісних мереж у транспортній, енергетичній, цифровій та екологічній сферах. Спираючись на інфраструктурний регіоналізм та поняття інфраструктурних уявлень, у статті стверджується, що керованість Арктикою залежить від сумісності на рівні протоколів між гетерогенними підсистемами, а не від централізованих інституцій. З цієї точки зору, інфраструктура формує межі та логіку регіону. Встановлено, що поліцентричні кластери втілюють різні інфраструктурні уявлення та способи управління: виокремлюємо мегапроекти в енергетиці та логістиці; кластер, що розвиває зелені інфраструктурні партнерства; кластер, що абсолютизує інновації, підприємницькі державно-приватні ініціативи та автономію корінних народів. У статті розглянуто коеволюцію цифрових та енергетичних систем, показуючи, як модульні платформи даних та гібридні енергетичні системи підсилюють одна одну, формуючи «арктичну інфраструктуру знань». В статті досліджено механізми стійкості до швидкого потепління, демонструючи, як адаптивна інженерія та прогнозна аналітика змінюють розрахунки ризиків полярного розвитку. У дослідженні пропонується набір інструментів політики для керованої взаємозалежності: узгодження стандартів, сумісні архітектури обміну даними, адаптивна інженерія, «зелена» обумовленість для потоків капіталу. Переосмислюючи інфраструктуру не як пасивну підтримку, а як активного регіоноутворювача, стаття позиціонує Арктику як лабораторію для постуніверсалістської моделі глобалізації, що передбачає зв'язок без однорідності, де регіональність продукується через протоколи, мережі та узгоджений суверенітет.